Після першого курсу в коледжі я поїхала на «Чорноморські ігри». То був п'ятий ювілейний конкурс (я отримала тоді гран-прі), а Юра на ньому – одним із членів журі. Коли після виступу він підійшов до мене, подумала, що журналіст. Адже конкурс – ювілейний, тож було дуже багато преси. Медійники постійно ставили запитання, не давали ступити й кроку. І в 11 вечора я настільки стомилася, що єдиною думкою було: «Ну що їм знову від мене потрібно?». Тоді Юра запропонував працювати разом. Я відразу погодилася, тим паче – уже жила в Києві, мені не потрібно було переїжджати із франківської області (найскладніший етап переїзду був уже позаду).

Через рік ми записали пісню «Аномалія». Тоді й визначилися, у якому напрямі нам рухатися, зрозуміли, чого я хочу й що мені найближче. Чесно скажу: із продюсером мені дуже повезло. Юра завжди прислухався до моєї думки. Не було таких ситуацій, аби він змушував мене виконувати те, чого я не хочу. Співала не з урахуванням моди, а лише те, від чого отримувала задоволення. Ми вибрали некомерційний стиль, з яким дуже складно пробиватися. На всіх радіостанціях нам відповідали: «Неформат». А я думала: «Ну, як так може бути: усяку фігню крутять, а ми – неформат?» І от через два роки після виходу альбому радіостанції роздуплилися і самі почали крутити майже всі мої пісні. Це ж скільки потрібно було битися головою об стіну, щоб до них щось дійшло?

 

Перші гонорари – це ті гроші, які я вигравала на конкурсах. Їх завжди віддавала батькам. Вони мені ні в чому не відмовляли – купували те, що було потрібно. У нас ніколи не було поділу: це мої гроші, це гроші батьків...

 

Зараз забезпечую себе сама, по можливості допомагаю їм.

 

Після кліпу нам із Сашком почали приписувати теплі взаємини. Однак диму без вогню теж не буває. Усе-таки є якісь симпатії. Але говорити про відносини важко: я – у Києві, Саша – у Москві. Звичайно, ми телефонуємо одне одному, листуємося. Проте він працює, у них зйомки починаються о 8-й ранку, а закінчуються об 11-й вечора. Їм, кадетам, узагалі зараз важко говорити про особисте життя.

Я звертаю увагу на чоловіків, коли їхні очі «говорять». От дивишся Сашкові фотографії і розумієш, що в нього очі якраз «говорять». Є в них глибина. Саме це я в ньому й помітила, тож і вирішила: зніматися має саме він. Сашко відразу погодився, у нас не було ніяких проблем. Тепер я впевнена, що зробила правильний вибір. Після зйомок він пропонував поїхати відпочивати разом у Ялту, але через концерти не вийшло, хоча я дуже цього хотіла.

Для особистого життя залишається дуже мало місця. Адже постійно в дорозі. Реально складно. До того ж чоловіки часто не розуміють, чим ти займаєшся. Їм здається, що дівчина мусить сидіти вдома й готувати борщ. Вони в певному сенсі – егоїсти. Поки що не щастило так, щоб розуміли мене до кінця. Був друг також із світу шоу-бізнесу, але й він не розумів. Доходило просто до істерики. Усе, що я робила, для нього була фігнею. Йому хотілося не публічну персону. Ось так. Тому чекатимемо.

 

Брайан Роулінг сам нас знайшов. Коли ми лише познайомилися, він постійно говорив, що я – справжня зірка. Подібне й раніше доводилося часто чути, тому і подумали: це просто чос якийсь. Звичайно, було приємно, що людина з таким досвідом робить мені компліменти. Тоді остаточно й переконалися: ми на правильному шляху й варто рухатися далі в цьому ж напрямі. Коли ж через два тижні він знову зателефонував і запитав, коли ми нарешті приїдемо, бо в нього вже є для мене шість пісень, я була в шоку – до останку не вірила, що таке може бути. Буквально за кілька днів оформили візи й вилетіли знову до Лондона.

Пісні для мене він вибирав сам, над ними працювало, як мінімум, п'ятеро фахівців. У результаті – із шести ми вибрали й записали чотири. Наступного разу на мене чекали вже вісім пісень, їх ми записали всього за чотири дні. Так вийшов повноцінний альбом.

 

У Лондоні найбільше мене вразила домашня обстановка на студії. Великий дім-садиба, довкола – коні, на яких можна кататися, футбольне поле. Сама атмосфера в студії просто унікальна. У нас же, в Україні, постійно на тебе тиснуть: «Пиши швидше. Ти що, не можеш одразу нормально все зробити і тому подібне...» Атмосфера досить-таки натягнута, почуваєш себе «а-ля дурка», тож після цього опускаються руки і взагалі пропадає будь-яке бажання щось робити. А там усе навпаки. У мене була проблема з англійською вимовою, інші артисти в ноти не втрапляють, а в мене – погана вимова. Брайан увесь час мене заспокоював: «Не переживай, не нервуй. У нас так само Енріке стояв, він же іспанець, і так само мучився з англійською. Усі проходять через це». Після таких простих слів легшає, очі знову загоряються, і ти працюєш далі. На Заході рівень професіоналізму набагато вищий. Хоча в нас, в Україні, можна зробити такі ж речі не гірше, але українці просто цього не хочуть: вони навчилися чогось, заробили на цьому гроші й зупинилися, далі не хочуть рухатися. Це страшно. Коли ти приїжджаєш до Лондона, англійці говорять, мовляв, давайте ми приїдемо до вас і проведемо майстер-класи. У нас би фіг хто сказав, що приїде з Києва в село й організує майстер-клас для місцевих режисерів. Українці не те, щоб злі, просто вони люблять зупинитися, не розвиватися далі й не люблять ділитися своїми навичками: «Тільки я буду на цьому заробляти». Англійці, всупереч усіх навішених на них ярликів, відкриті, щирі й добрі люди.

 

Мені дуже подобається Англія. Могла б пожити там місяць, два. Уже думала про це, але я справжня українка й мене завжди тягне додому. Нічого немає кращого, ніж те почуття, коли літак здійснює посадку в Києві. Настрій піднімається моментально. Домівка є домівка. А щодо кар'єри, то там уже проводиться мій промоушен. Ми збираємося зняти два кліпи на англомовні пісні й запустити їх на місцеві телеканали й радіостанції. До речі, там мені доведеться змінити своє ім'я. В Англії вже є виконавець із ім'ям Міка. Він зараз на хвилі популярності, тому стартувати з таким же ім'ям не можна. Зараз є багато варіантів, але з остаточним ще не визначилися. Мені подобається називатися «Міка», і я не хочу з цим ім’ям розлучатися.

 

Майже. У мене був лише один стрибок, дуже сподобалося. Повторити хочеться, але більше не дозволяють. Підбив мене Руслан Квінта – «катав» мене це зробити майже два роки. Якось він сказав мені: «Давай завтра стрибнемо». Я подумала, що він жартує, і теж жартома погодилася. А на наступного ранку він мені зателефонував: «Поїхали!». Була неділя, я вирішила, що непогано було б провести цей день за містом, а якщо стрибати буде страшно, то завжди можна відмовитися. Дорогою зробила дзвінок Юрі, він також подумав, що я жартую: «Ну, їдь, їдь. У мене зараз інтерв'ю, зателефонуй Артемові (син Юрія Фалеси. – Ред.), нехай він із тобою поїде». Артем стрибати відмовився, забажав покататися на картингах на Чайці. Коли на мене надягли костюм і парашут, страшно не було. Сіла в літак – теж не страшно. Лише коли вже прийшов час стрибати, серце тьохнуло. А потім стало спокійно. Щоб я відчула весь кайф, мене виштовхнули спиною, зробили по п'ять сальто в усі боки. Відчуття було офігенне. Тільки ввечері усвідомила, що зробила. З місяць лишень про стрибок і говорила. Коли тато довідався, сильно нервувався: «Скажи, хто це зробив? На килим цю людину!»

 Від чого ще, крім стрибка з парашутом, ти останнім часом отримувала таке задоволення?